Іван Франко народився 27 серпня 1856 року, в будинку № 7, присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу Королівства Галичини та Володимирії. Він був старшою дитиною в сім'ї і мав двох братів і сестру[10].

Батько, Яків Іванович Франко (1802 — 15 квітня 1865), син Івана Франка та Катерини Кімакович, був заможним сільським ковалем. За однією з версій, в яку вірив і сам Іван Франко, батьківський рід походив від німецьких колоністів[11], чим пояснював незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є «кавалочок німця»[12]. Проте згідно з останніми дослідженнями, родина Франків мешкала на теренах давнього Руського воєводства ще до поділів і масового переселення туди німецьких колоністів. На відміну від них, належала до греко-католицької церкви[13].

Мати, Марія Миколаївна (1835 — 1 червня 1872), дочка Миколая Кульчицького та Людовіки Гвоздецької, походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти[14] та належала до герба Сас. Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. 22 листопада 1865 мати Івана, вступила в шлюб удруге, з Григорієм Стефановичем Гавриликом, молодшим за Марію на 6 років. Вітчим уважно ставився до дітей і фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки з ним упродовж усього життя. На 16-му році життя Івана (1872) померла мати. Вітчим одружився вдруге[15].

Дитинство

1870 рік

Учні 3-го класу Дрогобицької гімназії, 1870 р. Зліва у другому ряді першим стоїть 14-літній Іван Франко

Учні 7-го класу Дрогобицької гімназії, 1874 р. У другому ряді посередині з книгою сидить Іван Франко

Іван Франко з гімназійними товаришами Іполитом Погорецьким (ліворуч) та Ярославом Рошкевичем (праворуч). Дрогобич. 1875 р.
Попри те що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» (М. Зеров). У 1862 році батько віддав Івана до тривіальної (початкової) школи в сусідньому селі Ясениця Сільна, звідки родом була дружина Якова Франка — Іванова мати. Там хлопець навчився рахувати, читати і писати українською, польською і німецькою. Він страждав від свавілля жорстоких вчителів. Спогади про навчання у початковій школі лягли в основу його оповідань «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», «Отець-гуморист»[10]. У 1864—1867 роках Іван продовжив навчання в нормальній Головній міській школі отців василіян у Дрогобичі (з німецькою мовою викладання), а 1867 року вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа, яка саме тоді переходила на польську мову навчання.

Іван Франко писав про гімназійних вчителів у «Споминах із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує Іван Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського. Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка та інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі Іван Франко. Про початок своєї літературної діяльності Іван Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890

Юність

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа (нині у кількох приміщеннях цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяв гроші на книжки для особистої бібліотеки.

Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»[10]; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. У цей період Іван багато читав: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Тоді ж почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда).

Ще в нижчій гімназії Франко почав комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами), збирати фольклор, писати вірші та прозу. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, не зберігся. 1873 роком датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

Університети

1875 року, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем, друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг» (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року.

Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). З 13 жовтня по 7 листопада 1879 служив у збройних силах Австро-Угорщини у Львові[17]. Через перший арешт змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його в 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

Активна діяльність

У 1870–1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із Михайлом Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з Іваном Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських і австрійських часописах.

Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.

Протягом певного часу, зокрема, в 1890 році був членом Історичного товариства у Львові (пол. Towarzystwo historyczne we Lwowie)[18].

1890 року став одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті Омеляна Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).

Разом із дружиною Ольгою Франко видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 років працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit[de]» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчості А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Юліана Романчука.

1899 року Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці Михайла Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з Михайлом Грушевським та Володимиром Гнатюком)[10].

1906 року отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльності.

Останні роки

Останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і духовних стражданнях. Уже від 1900 року з періодичними загостреннями протікав психічний розлад дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908 року, і сам Франко страждав від тяжкої недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті. Медичні препарати, які в цей час використовували для лікування хвороби Франка, зокрема, наперстянка, спровокували у нього галюцинації та розлади психіки[19][20][21][22].

Перша світова війна застала Франка у Криворівні. Та окупацію Львова письменник зустрів у місті. У його домі в першу ніч окупації квартирували близько 200 російських солдатів. Не арештували Франка лише через важку хворобу. Його сини воювали, дружина була на лікуванні, а дочка — у Києві. З дому він майже не виходив. Російську окупацію, яка тривала до середини 1915-го, пережив за ті кошти, які йому передавала українська інтелігенція з Києва, Харкова, Одеси й інших наддніпрянських міст[23].

Від 13 листопада 1915 до 1 квітня 1916 року (за іншими джерелами — 15 березня 1916 року) поет перебував у Притулку українських січових стрільців («Приют для хорих i виздоровців УСС у Львові») по вулиці Петра Скарги, 2а[24].

Іван Франко помер у 59-річному віці 28 травня 1916 року о 16-й годині.


Надгробок Івана Франка на Личаківському цвинтарі після реставрації
Остання сповідь та похорон
Помер Іван Франко без передсмертної сповіді, хоча бажання висповідатися мав. Однак не вдалося знайти священника, якому поет зміг би відкрити свою душу. Спершу він відмовився від сповіді в о. Володимира Гургули[25], мотивуючи це, за спогадами Олени Грозикової, різними політичним переконаннями і тим, що ціле життя боровся проти о. Гургули. Прогнав Франко і молодого православного капелана, який повівся нетактовно, надмірно випитуючи в нього, чи він вірує в Бога, і чи, бува, не атеїст[25]. Приходив до Франка в останні дні його життя і молодий василіянин о. Теодозій Галущинський. З його слів, Франко спочатку всіляко намагався оминати тему віри або намагався відбутися загальними фразами, а коли о. Галущинський запропонував йому тайну сповіді, звернувши увагу на його стан тяжкої хвороби, «Франко задумався: знов почав підносити закиди проти віри і вкінці таки не хотів сповідатися»[26].

Франкова смерть позначилася конфліктом із духовенством. Ольга Роздольська у спогадах писала: «Громада бажала справити покійному парадний похорон із більшим числом священників. Та швидко виявилося, що про це і мови не може бути, бо ж покійний був „явним ворогом духовенства“»[27]. Як стверджував о. Т. Галущинський, о. Андрій Білецький, який заступав митрополита Андрея Шептицького, коли той перебував під арештом у Росії, не дав дозволу на церковний похорон Івана Франка. Втім, о. Василь Давидяк, побоюючись помсти з боку прихильників Франка, не виконав офіційного розпорядження церковної влади і доручив провести церковний похорон о. Володимиру Гургулі[26].

Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.

Вся інформація взята із wikipedia за посиланням https://uk.wikipedia.org/wiki/wiki/Франко_Іван_Якович